Буковинське віче та його історичне значення

 

    У Чернівецькому вищому професійному училищі радіоелектроніки    до дня Буковинського віче бібліотекар Микицей І.А. підготувала книжкову виставку та цікаву інформацію щодо історичного значення цієї події. 

 

 Віче - це загальні збори громадян для розгляду громадських справ. До нас дійшли літописи про скликання віча міст Київської Русі 

 

  Скликання віча нерідко викликалось надзвичайними обставинами - зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому частіше віча скликались за ініціативою князя.

    1918 року в результаті Першої світової війни Буковина була у невизначеному положенні . Австро-Угорщина,  до якої належала Буковина, зазнала поразки.  У Чернівцях було створено Український крайовий комітет під керівництвом Омельяна Поповича, Осипа Бачинського та інших, який прийняв рішення скликати народне віче, щоб проголосити Буковину українською територією.

 

           3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське Віче.

     Його результатом стало проголошення возз'єднання Буковини із Західно-Українською Народною Республікою та подальшу Злуку з «Великою Україною». Віче також висловило протест проти спроб Румунської національної ради оголосити всю Буковину «румунською землею».

     . На зборах були присутні понад 10 000 осіб з усіх повітів Буковини.

     На центральній площі міста перед магістратом Віче проголосило возз’єднання Буковини Північної (а саме Кіцманський, Заставнівський, Вижницький, Вашковецький повіти, українська частина Чернівецького і Серетського повітів та переважно українські громади Сторожинецького, Радовецького та Комполунзького повітів) із Західно-Українською Народною Республікою та злуку з «Великою Україною».

           Це була найвизначніша подія ХХ століття в житті української громади нашого краю.

     Буковинське народне віче (зібрання, збори) 3 листопада 1918 року належить до найвизначніших подій в історії українського населення Буковини. У цей переломний момент багатовікової історії українців краю вирішувалася його державна приналежність, його історична доля.

    Як відомо, восени 1918 р. внаслідок воєнних поразок у війні з країнами Антанти Австро-Угорщина, до складу якої входила Буковина, наближалася до свого розпаду й утворення на її території окремих національних держав. Натхненні прикладом Східної України, що проголосили у листопаді 1917 р. Українську Народну Республіку, включилися у боротьбу за свою державність і українці західноукраїнських земель. На Українській Конституанті (Установчих зборах) 18-19 жовтня 1918 р. у Львові, у якій взяли участь  22 повноважні представники від Буковини, було створено Західноукраїнську державу у складі українських територій Східної Галичини, Північної Буковини і північно-східної частини Закарпаття (спочатку як автономної, а з 1 листопада 1918 р. після взяття влади українцями у Львові – як самостійної). Там було створено Українську Національну Раду (У.Н.Р.) як вищий орган влади для всіх західноукраїнських земель, у т.ч. для Буковини.

    24 жовтня цими ж делегатами львівської Константи у Чернівцях створено Українській Крайовій комітет як складову частину Української Національної Ради з повноваженнями діяльності у північній частині краю. Цей комітет і прийняв рішення про скликання на 3 листопада крайового віча буковинських українців

     Саме в руслі бурхливих подій національно-визвольної революції на західноукраїнських землях осені 1918 р. й відбулося  знамените Народне віче 3 листопада у Чернівцях. У ньому взяло участь майже 10 тис. осіб. З огляду на значну кількість учасників, багатолюдні народні зібрання проходили на площах та в кількох публічних приміщеннях Чернівців.

     Виходячи з права кожного народу на своє національне самовизначення, віче прийняло таку ухвалу: 1) м.Чернівці, українські (за урядовими переписами 1900 і 1910 рр.) повіти Заставнівський, Кіцманський, Вашковецький та Вижницький повністю, Чернівецький та Серетський - за винятком румунських громад, а також переважно українські громади Сторожинецького, Радівецького і Кимполунзького повітів творять окрему українську область; 2) у цій області найвищою визнається влада У.Н.Р. у Львові, якій пропонувалося перебрати державну владу якомога скоріше її повноважним представником у північній частині Буковини - Українським Крайовим комітетом; 3) запрошувалося усі національні меншини визначити свою чисельність (євреї визнавалися окремою нацією); 4) У.Н.Р. пропонувалося укласти конституцію, за якою законодавчі й виконавчі органи влади формувалися б пропорційно до національного складу населення на основі загального, рівного виборчого права при таємному голосуванні всіх дорослих осіб без різниці статі; 5) засуджувалося посягання румунських шовіністичних кіл на українську частину Буковини і водночас прокламувалася відсутність претензій українців на території, заселені переважно румунами, висловлювалася готовність до мирного порозуміння з Румунською національною радою Буковини.

     Та кульмінаційною була остання вимога, сформульована на самому вічі його рядовими учасниками: „Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”.

    Рішення Буковинського народного віча стало керівництвом до дії тогочасних українських політиків краю, воно уповноважило Крайовий комітет як складову частину У.Н.Р. негайно перебрати владу від останнього глави крайової австрійської адміністрації Йосифа Ецдорфа, що й було здійснено без застосування збройної сили, конституційним шляхом 6 листопада 1918 р. і про що складено відповідний протокол.

    Ухвала віча, незважаючи на окупацію краю королівською Румунією, залишалася чинною й надалі як вагомий акт міжнародного права щодо безсумнівної легітимності входження Північної Буковини до складу ЗУНР і України.

      Буковинське народне віче своїм рішенням  визнало  рівноправність  національних меншин на території краю, чим узагальнило давні традиції міжнаціональної народної етики, традиції толерантності, взаєморозуміння, доброзичливості  між людьми  різних націй і конфесій, різних мов і  звичаїв буковинського краю. Ця подія, як і весь історичний шлях Буковини, сформували у світової громадськості уявлення про Буковину  як успішну модель міжетнічних взаємин, яка є прийнятною для всієї європейської спільноти.

      Ухвала Буковинського народного віча мала не тимчасове, кон’юнктурне, а фундаментальне значення на всю подальшу перспективу й означала: буковинцям разом із усіма українцями треба жити в єдиній Соборній Україні як державний народ. Цей основоположний акт українського державотворення на буковинській землі займає гідне місце серед таких визначних документів українського державного відродження, як чотири універсали Української Центральної ради, Конституція УНР, Маніфест Української Національної Ради 18-19 жовтня 1918 р. у Львові про створення Західноукраїнської держави (згодом ЗУНР) та ін. А ці документи, як відомо, були попередниками Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., Конституції України 28 червня 1996 р.

      Пройшли десятиліття, та твердо висловлене й записане в резолюції віча жадання буковинців „Хочемо до України” надійно лягло однією з цеглин у міцну підвалину нашого спільного українського державного дому. В умовах незалежної України вдячні нащадки колишніх учасників віча щороку урочисто відзначають 3 листопада як регіональне державне свято єднання краю зі своєю Вітчизною –Україною.